«Я приїду за тобою і дітками, обіцяю, кохана моя»: історія капітана Володимира Лемещука

Їхня історія кохання почалася всупереч здоровому глузду, суспільним стереотипам і порадам оточення. Коли вони познайомилися, Іванні було 36 роки, а Володимиру – лише 18. Вона вже пережила розлучення та самостійно виховувала двох дітей. Він навчався на третьому курсі Національної академії сухопутних військ імені Петра Сагайдачного та лише починав будувати власне життя.

Мало хто вірив, що ці стосунки матимуть майбутнє. Проте Володимир не сумнівався у своєму виборі від самого початку. Через кілька років у подружжя народилася донька Вікторія, а за кілька днів після її появи на світ розпочалося повномасштабне вторгнення росії.

У травні 2022 року капітан Володимир Лемещук загинув під Попасною, рятуючи побратимів. Йому було лише 23 роки.

Кохання, яке перемогло сумніви

Іванна зізнається, що спочатку не сприймала серйозно залицяння молодого курсанта. Різниця у шістнадцять років здавалася надто великою, а життєвий досвід підказував, що такі історії рідко мають щасливе продовження.

Вона намагалася тримати дистанцію, пояснювала, що вони перебувають на різних етапах життя. Але Володимир не відступав.

Він не засипав її гучними обіцянками і не намагався підкорити красивими словами. Натомість щодня підтверджував свої почуття вчинками. З часом Іванна зрозуміла: поруч із нею людина виняткової внутрішньої зрілості, значно доросліша за свій вік.

Вони могли годинами розмовляти, підтримували одне одного в найскладніші моменти та дивувалися, наскільки однаково бачать світ. Часто їм навіть не потрібно було завершувати фрази – вони розуміли одне одного з пів слова.

«Ми були спорідненими душами», — говорить Іванна.

За чотири з половиною роки спільного життя між ними майже не було сварок. Вона згадує чоловіка як надзвичайно турботливу людину, яка завжди ставила сім’ю на перше місце й уміла дарувати відчуття щастя тим, кого любила.

Хлопець, який звик покладатися на себе

Володимир народився у звичайній родині, але його дитинство не було безтурботним. Змалку він часто залишався сам і рано навчився відповідати за себе.

Можливо, саме тому ще в юному віці вирізнявся дисципліною, цілеспрямованістю та серйозним ставленням до життя.

Школу закінчив із золотою медаллю, а Національну академію сухопутних військ – із червоним дипломом. Для нього навчання ніколи не було формальністю. Він багато читав, постійно працював над собою і прагнув розвитку в усьому, за що брався.

Після випуску молодий офіцер потрапив до 24-ї окремої механізованої бригади імені короля Данила. Побратими швидко оцінили його професійність, відповідальність і готовність брати на себе найскладніші рішення.

Володимир пройшов шлях від командира взводу до командира роти, а незадовго до загибелі став першим в історії бригади офіцером, який у 23 роки отримав звання капітана.

Донечка, народжена перед війною

Народження Вікторії стало найбільшим щастям для подружжя.

На той час Володимир уже майже рік перебував на сході України, але зміг приїхати додому, щоб бути поруч із дружиною в цей особливий момент.

Іванна згадує, що ті кілька днів були сповнені абсолютного щастя. Вони будували плани на майбутнє, раділи кожній миті поруч із новонародженою донькою та вірили, що попереду на них чекає довге спільне життя.

Та спокій тривав недовго.

24 лютого 2022 року Володимир отримав дзвінок із частини. Йому наказали негайно повернутися до підрозділу.

Усе сталося настільки швидко, що він навіть не встиг по-справжньому попрощатися. Пізніше зателефонував дружині й попросив вибачення. Зізнався, що не хотів бачити її сліз, адже знав, як вона переживатиме, залишившись із немовлям на руках.

Попасна — місто, що стало випробуванням

Уже за кілька днів після початку вторгнення Володимир разом із побратимами опинився на Луганщині.

Одним із найважчих напрямків стала Попасна – місто, яке згодом назвуть символом найзапекліших боїв перших місяців великої війни.

Зв’язок із ним постійно зникав. Іноді Іванна по кілька днів не знала, чи живий чоловік, чи має воду, їжу та бодай кілька годин для відпочинку.

Попри все Володимир знаходив можливість підтримати дружину. Розпитував про дітей, цікавився домашніми справами та переконував, що все буде добре.

Побратими згадують: навіть на війні він залишався людиною, яка любила життя. Підтримував хлопців морально, організовував спортивні заняття та намагався створити хоча б крихту нормальності посеред хаосу війни.

Останній подвиг

У квітні 2022 року під час боїв за Попасну Володимир зазнав тяжкого поранення. Проте навіть тоді думав не про себе.

За словами побратимів, під час одного з найважчих боїв він врятував чотирьох військовослужбовців, винісши їх із небезпечної зони.

Сам Володимир допомоги не дочекався.

Через значну втрату крові його серце зупинилося.

Коли Іванні повідомили про загибель чоловіка, вона відмовлялася вірити почутому. Спочатку надійшли повідомлення від побратимів, а потім пролунав офіційний дзвінок із частини.

У той момент її життя остаточно розділилося на «до» і «після».

Жити заради дітей і пам’яті

Сьогодні Іванна виховує трьох дітей і робить усе можливе, щоб пам’ять про Володимира жила.

Особливе місце в цій історії посідає Вікторія. Вона була надто маленькою, щоб запам’ятати батька, але щодня відчуває його присутність.

Щоранку дівчинка підходить до фотографії тата, цілує її та бажає доброго ранку. Увечері – доброї ночі й каже, що любить його.

Іванна переконана: любов не зникає навіть тоді, коли людини вже немає поруч.

Після втрати чоловіка Іванна написала, видала та презентувала у школах і бібліотеках книгу «ТЕПЕР ТИ ЗНАЄШ. СПОВІДЬ ДРУЖИНИ ГЕРОЯ». У ній вона відверто розповіла про своє кохання, війну, втрату та шлях, який довелося пройти після загибелі Володимира.

Сьогодні вона продовжує допомагати військовим, підтримує дружин і матерів полеглих Захисників, проводить ретрити для жінок, які пережили подібне горе, і робить усе можливе, щоб пам’ять про чоловіка жила не лише в родині, а й серед людей, які читають його історію.

«Я живу, тому що маю заради кого жити. І тому що мушу розповідати про Володю», — каже вона.

Історія Володимира Лемещука – це не лише історія молодого офіцера, який загинув на війні.

Це історія людини, яка встигла прожити коротке, але надзвичайно насичене життя, залишивши після себе любов, пам’ять і приклад справжньої відповідальності.

Він не боявся кохати всупереч чужим судженням, ніколи не ховався за спинами підлеглих і до останнього залишався вірним своїм принципам.

Можливо, саме так і виглядає справжнє безсмертя – коли людина продовжує жити в пам’яті, любові та щоденних вчинках тих, хто її любив.

Ця та інші історії про жінок, які чекають, шукають і тримають тил, – частина документального проєкту «Серце вдома. Обличчя війни», створеного спільно з ГО «Центр українсько-польської міжрегіональної співпраці» та Україно-польською медіаплатформою UPMP.News (УПМП). Ми документуємо та публікуємо особисті історії жінок тилу як свідчення незламних сердець, що б’ються вдома.

Якщо ви хочете розповісти свою історію, заповніть, будь ласка, анкету:
https://docs.google.com/forms/d/e/1FAIpQLSd-D4o5cSWBeCdrvLtqFyQodavhoRqYi3l5x5uOpQDvH59ing/viewform?usp=header

#ЛюдмилаПедоченко #Серцевдома #Обличчявійни #документальнийпроєкт #жінка #UPMPNews #УПМП #Центрукраїнопольськоїміжрегіональноїспівпраці