«Я тобі довіряю найдорожче, що в мене є»: історія Станіслава Тананіна, який після трьох поранень повертався на передову

Коли Станіслав Тананін вирішив іти до війська, дружину Євгенію він, по суті, поставив перед фактом. Вона важко приймала його рішення, боялася того, що чекало попереду, але водночас добре знала цю рису свого чоловіка: якщо Стас вважав щось правильним і справедливим, переконати його відступити було майже неможливо. Саме за цю наполегливість, каже Євгенія, вона колись його й покохала. 24 лютого 2022 року він долучився до територіальної оборони та захищав Київ, згодом наполегливо шукав можливість потрапити до Збройних сил, рік провів на передовій у піхоті, опанував ударні безпілотні авіаційні комплекси і навіть після трьох важких поранень залишався переконаним, що його місце — поруч із побратимами. 29 січня 2025 року Станіслав загинув на Донецькому напрямку під час виконання бойового завдання.

У Києві на нього чекала Євгенія. І їхній кіт Мєнні, про якого перед від’їздом Стас сказав дружині: «Я тобі довіряю найдорожче, що в мене є. Це Мєнні. Бережи його».

Тепер Євгенія береже їхнього «котика-дитинку» за двох. І вчиться проживати кожен новий день у світі, в якому більше не може просто набрати номер чоловіка й почути замість звичного «алло» його незмінне: «Салам малейкум».

Через чотири дні запропонував зустрічатися, через два тижні — дав ключі від квартири

Їхня історія почалася так буденно, як сьогодні починаються тисячі знайомств: у застосунку. Анкети Євгенії та Станіслава збіглися, першим написав Стас і майже одразу запропонував не затягувати віртуальне спілкування, а зустрітися того ж вечора.

Вони зустрілися — і після цього події розвивалися з тією рішучістю, яка, як тепер розуміє Євгенія, була дуже характерною для її майбутнього чоловіка.

Наступного дня Станіслав приїхав до неї додому з квітами. Ще через день привіз полуницю — на календарі був лише початок травня. Через чотири дні після знайомства запропонував зустрічатися, а приблизно через два тижні передав Євгенії ключі від своєї квартири.

Він не був людиною довгих вагань, коли точно знав, чого хоче.

Так само буде й через роки, коли війна увійде в їхнє життя вже не новинами чи повідомленнями, а рішенням Станіслава піти захищати країну. Євгенія зізнається, що їй було дуже важко це прийняти, однак у цій його впертості впізнавала чоловіка, якого покохала.

До великої війни Станіслав працював в особистій охороні, цікавився зброєю, займався спортом. Євгенія описує його як мужнього, чесного, порядного, товариського, але водночас скромного чоловіка, для якого справедливість була не красивим словом, а внутрішнім орієнтиром.

Він виступав за те, що вважав правильним, і ця риса згодом багато що визначить у його військовому шляху.

Але вдома це був не тільки сильний і цілеспрямований чоловік. Коли Євгенія сьогодні намагається згадати те, що найбільше гріє серце, передусім говорить про його гумор і посмішку.

Після початку служби часу разом у них залишалося дуже мало, тому кожен день, коли Стас повертався додому, вони намагалися наповнити всім тим, чого не вистачало під час розлуки. Не обов’язково великими подіями чи особливими подорожами — цінним ставало саме перебування поруч, можливість говорити, сміятися, бачити одне одного не через екран телефона і хоча б ненадовго повернути відчуття спільного життя.

Його спочатку не взяли до армії. Він почав шукати інший шлях

24 лютого 2022 року Станіслав долучився до територіальної оборони та став на захист Києва.

На цьому він не зупинився. Чоловік вирішив долучитися безпосередньо до лав армії, однак тоді його не взяли: перевагу надавали людям, які вже мали відповідний досвід.

Для когось така відповідь могла стати причиною повернутися до цивільного життя, але не для нього.

Станіслав почав сам шукати можливості потрапити до війська, і зрештою в серпні 2022 року добровольцем вступив до Збройних сил України.

Дружині він повідомив про своє рішення тоді, коли воно вже фактично було прийняте.

«Поставив мене перед фактом, що вирішив йти. Мені важко було це прийняти, але я пишаюся вчинком свого чоловіка. Саме за таку наполегливість я його і покохала», — говорить Євгенія.

Перший рік служби Станіслав провів на передовій у піхоті. Пізніше пройшов курси безпілотних апаратів і став майстром відділення ударних безпілотних авіаційних комплексів взводу БПАК.

За час служби він тричі зазнавав важких поранень.

Три важкі поранення могли стати межею, після якої людина скаже, що вже зробила достатньо. Для Станіслава вони не стали аргументом залишити передову.

Євгенія пояснює це просто: чоловік був переконаний, що має захищати свою родину та Батьківщину. Його тягнуло назад до війська, до своїх побратимів, і він не міг уявити себе у спокійному цивільному житті, поки ворог продовжував нищити країну.

Саме це вона найбільше хоче донести людям, які ніколи не знали її чоловіка особисто: його служба не була випадковим епізодом, у який він потрапив через обставини. Станіслав був відданий справі, яку обрав, і цілеспрямовано йшов нею до кінця.

«Салам малейкум»

Війна змінює навіть найзвичайніші сімейні речі. Розмови, які раніше можна було продовжити ввечері за вечерею, тепер залежать від зв’язку, обстановки та можливості військового хоча б ненадовго взяти телефон.

У Євгенії залишилася маленька деталь, яка сьогодні означає для неї значно більше, ніж могла означати тоді.

Коли Станіслав телефонував, замість звичайного привітання казав: «Салам малейкум».

Можливо, колись це було лише звичним жартівливим початком розмови між двома близькими людьми. Тепер саме таких дрібниць бракує найбільше.

Не великих слів чи урочистих фраз.

А можливості почути знайомий голос і відповісти.

Після його загибелі Євгенія скаже, що одним із найболючіших усвідомлень стало саме це: вона більше не може поговорити зі Стасом так, як говорила раніше.

І, мабуть, у цьому є одна з найжорстокіших сторін втрати. Світ навколо продовжує рухатися, телефон залишається поруч, у пам’яті зберігаються інтонації людини, ти точно знаєш, якими словами вона могла б відповісти на твою історію, але самої розмови вже не буде.

29 січня

Станіслав Тананін народився 9 травня 1989 року. До свого 36-річчя він не дожив трохи більше трьох місяців.

29 січня 2025 року Станіслав виконував бойове завдання на Донецькому напрямку, в районі населеного пункту Червоне. Того дня він загинув, отримавши травми, несумісні з життям.

Євгенія говорить про нього як про воїна, який до останнього виявляв мужність і стійкість, однак для неї за військовими формулюваннями завжди залишатиметься її Стас — чоловік, який одного травневого дня написав їй у застосунку знайомств, наступного дня приніс квіти, потім роздобув полуницю, а через два тижні вже довірив ключі від свого дому.

Звістка про його загибель прийшла ввечері. Було близько дев’ятої, коли Євгенії повідомили побратими Станіслава.

Що відбувалося після цього, вона пам’ятає уривками. Перший тиждень минув ніби в тумані. Євгенія приймала сильні ліки, а психіка, здається, просто намагалася пережити те, що неможливо було одразу вмістити в собі.

У той момент вона зателефонувала лише одній людині — своїй подрузі Юлії.

Юлія сама знає, що означає війна, яка забирає близьких: її брат загинув у Маріуполі. Саме тому Євгенія була впевнена, що не муситиме пояснювати їй свій стан або шукати правильних слів для того, для чого правильних слів не існує.

«Єдина людина, якій я подзвонила, бо знала, що вона зрозуміє та підтримає», — говорить вона.

Іноді після найстрашнішої звістки поруч потрібна саме така людина — не та, яка знає, як «правильно» втішити, а та, перед якою можна нічого не пояснювати.

«Я тобі довіряю найдорожче, що в мене є»

Після загибелі Станіслава Євгенія залишилася у Києві з Мєнні — улюбленим котом чоловіка.

Для когось ця деталь може видатися побутовою, але для їхньої родини Мєнні ніколи не був «просто котом».

«Він наша дитинка», — говорить Євгенія.

Перед тим як піти на війну, Станіслав залишив дружині своєрідний заповіт, хоча тоді, звісно, ніхто не називав його таким.

«Я тобі довіряю найдорожче, що в мене є. Це Мєнні. Бережи його».

Євгенія береже.

Каже, що тепер піклується про Мєнні, а він, своєю чергою, піклується про неї.

Після втрати чоловіка їй допомогли антидепресанти й терапія. Вона не намагається романтизувати переживання горя чи створювати образ людини, яка після трагедії миттєво знайшла в собі надзвичайну силу. Її шлях складається з професійної допомоги, підтримки близьких, пам’яті про чоловіка і щоденної відповідальності за маленьку живу істоту, яку Стас любив і довірив саме їй.

У цьому теж продовжується їхнє спільне життя.

Мєнні залишається частиною дому, який вони створювали разом, і водночас живим нагадуванням про обіцянку, дану чоловікові.

Тепер вона виконує її щодня.

Історії про хлопчика, яким колись був Стас

Пам’ять про людину складається не тільки з того часу, який ти провів із нею особисто.

Коли Євгенія зустрічається з мамою Станіслава, та розповідає їй історії з його дитинства. Так дружина дізнається нові деталі про хлопчика, якого вона ніколи не знала, але який згодом став її чоловіком.

У цих розповідях Станіслав існує не лише як військовий, не лише як боєць, який рік воював у піхоті, опанував безпілотні системи, пережив три важкі поранення і знову повертався на передову.

Він знову стає сином.

Хлопцем із власним дитинством.

Чоловіком із гумором і тією посмішкою, за якою сумує Євгенія.

Людиною, яка любила спорт, цікавилася зброєю, працювала, будувала стосунки, приносила коханій квіти й полуницю, жартувала, відчиняла перед нею двері свого дому і мала кота, якого називала найдорожчим.

Саме таким Євгенія хоче зберегти його у пам’яті — не тільки через останній день життя і не тільки через війну.

Бо війна стала величезною частиною історії Станіслава, але вона не була всією його історією.

Гідно прожити новий день

На запитання, що сьогодні для неї означає бути сильною, Євгенія не говорить про незламність.

Не говорить про необхідність заборонити собі плакати, приховувати біль або демонструвати іншим, що вона впоралася.

Її визначення значно простіше: «Дякувати за новий день та гідно проживати його по мірі твоєї можливості».

У цих словах немає обіцянки, що завтра вже не болітиме.

Є лише один день.

І можливість прожити його настільки добре, наскільки сьогодні вистачає сил.

Поруч Мєнні, якого Стас просив берегти. Є мама чоловіка з історіями про його дитинство. Подруга, якій можна було подзвонити в найстрашніший вечір. Терапія, яка допомагає проходити через втрату. І є пам’ять про людину, яка одного разу вирішила, що не може залишатися в цивільному житті, поки його країну руйнує ворог.

Станіслава Тананіна спочатку не взяли до війська, але він знайшов шлях туди сам. Він рік воював у піхоті, потім став майстром відділення ударних безпілотних авіаційних комплексів, тричі був важко поранений і все одно вважав, що повинен залишатися на передовій.

29 січня 2025 року його шлях воїна закінчився на Донецькому напрямку.

Але для Євгенії пам’ять про нього живе зовсім не датами.

Вона живе у посмішці, яку неможливо забути, у маминих історіях про його дитинство, у ключах від квартири, які він віддав коханій через два тижні після знайомства, у телефонному «Салам малейкум», якого тепер так бракує, і в Мєнні, якого він залишив їй зі словами про найдорожче.

Можливо, саме так людина й залишається поруч після смерті — не тільки у великих словах про мужність і подвиг, а в десятках маленьких речей, зрозумілих лише найближчим.

І коли Євгенія сьогодні піклується про їхнього кота, вона продовжує виконувати одну з останніх довірених їй чоловіком місій.

Береже того, кого Стас просив берегти.

І разом із ним — береже самого Стаса.

Ця та інші історії про Захисників і Захисниць, а також людей, які чекають на них і зберігають пам’ять про них, — частина документального проєкту «Серце вдома. Обличчя війни», створеного спільно з ГО «Центр українсько-польської міжрегіональної співпраці» та Україно-польською медіаплатформою UPMP.News.

Ми документуємо особисті історії військових та їхніх близьких, щоб за датами й іменами люди бачили життя, любов і родини, які змінила війна.

Розповісти історію може будь-хто: мама, тато, дружина, чоловік, сестра, брат, діти, друзі або інша близька людина.

Заповнити анкету: https://forms.gle/usF4VGvE1e772hqRA

#ЛюдмилаПедоченко #Серцевдома #Обличчявійни #ІсторіяЗахисника #СтаніславТананін #Памятаємо #UPMPNews