ЯКОЮ БУЛА Б УКРАЇНА СЬОГОДНІ, ЯКБИ У 1991-МУ ПЕРЕМІГ ЧОРНОВІЛ?

Альтернативна історія першої президентської кампанії: від радянської спадщини — до НАТО та ЄС, від номенклатури — до демократичної держави.

Що сталося б з Україною, якби 1 грудня 1991 року президентом обрали Вячеслава Чорновола? Точної відповіді не існує, але його політична біографія дозволяє змоделювати принципово інший курс: демонтаж радянської системи, сильні демократичні інституції, європейська інтеграція, політична незалежність від Москви та швидше формування української державності. Це розмова не лише про минуле, а й про можливості, які Україна втратила після здобуття незалежності.

Україна могла б бути зовсім іншою

Він роками сидів у радянських таборах за Україну, створив «Український вісник», очолив Народний Рух і в 1991 році отримав голос майже кожного четвертого виборця. Чи був програний тоді вибір Леоніда Кравчука історичною помилкою — і що могло б статися з Україною, якби президентом став Вячеслав Чорновіл? Є історичні моменти, які неможливо переписати. Але їх можна і потрібно переосмислювати. 1 грудня 1991 року українці одночасно зробили два доленосні вибори. На референдумі вони переважною більшістю підтвердили Акт проголошення незалежності України. У президентському бюлетені більшість віддала голос Леоніду Кравчуку. Парадокс історії полягав у тому, що Україна сказала «так» незалежності, але президентом обрала людину, яка десятиліттями була частиною радянської партійно-державної системи. Кравчук отримав 61,59% голосів. Вячеслав Чорновіл — 23,27%. Саме тут починається українське історичне «а що було б, якби?..». Бо Чорновіл був не просто одним із кандидатів. Він був людиною, яка заплатила за українську незалежність роками власної свободи.

Два бюлетені — і два різні вибори

1 грудня 1991 року понад 90% учасників референдуму підтримали незалежність України. «Так» сказали виборці всіх регіонів, включно з Донбасом і Кримом. Тобто теза про те, що українське суспільство тоді нібито не було готове до незалежності, не витримує перевірки фактами. Українці були готові. Але не всі були готові до тієї політичної моделі незалежної України, яку уособлював Чорновіл. Це принципова різниця. Незалежність для величезної частини суспільства виявилася бажаною, але психологічний, політичний та адміністративний зв’язок із радянським минулим залишався надзвичайно сильним. І тут переміг Кравчук. Колишній партійний функціонер, який чудово знав механізми радянської влади, її номенклатуру, апарат, систему управління та психологію чиновництва. Чорновіл представляв розрив із радянською системою. Кравчук — значною мірою її контрольований демонтаж ізсередини. Саме тому 1991 рік можна розглядати не лише як день народження незалежної України, а й як момент, коли країна зробила вибір між двома різними шляхами розвитку.

Хто такий Чорновіл — і чому його боялася радянська система

Щоб зрозуміти значення виборів 1991 року, треба зрозуміти масштаб особистості Чорновола. Це був не просто політик. Це був один із тих, хто десятиліттями формував саму ідею українського політичного спротиву. У 1960-х роках Вячеслав Чорновіл став одним із лідерів українського дисидентського руху. Він досліджував політичні репресії, захищав заарештованих українських інтелектуалів, створив документальну працю «Лихо з розуму», яка привернула міжнародну увагу до переслідувань українських дисидентів. А 1970 року почав видавати підпільний «Український вісник» — видання, яке документувало політичні репресії та хроніку українського національного спротиву. Радянська влада відповіла так, як відповідала на будь-яку реальну загрозу своїй монополії: арештами, таборами, засланнями, провокаціями та переслідуваннями. Чорновіл був не просто ув’язненим. Він залишався політичним противником системи навіть у таборах. У 1979 році став членом Української Гельсінської групи. У 1980 році його знову заарештували за сфабрикованим звинуваченням. На знак протесту він витримав 120-денне голодування. Роки ув’язнення не зламали його. Навпаки. Радянська система хотіла ізолювати Чорновола від суспільства — а в результаті зробила з нього символ опору.

Від політв’язня — до політичного лідера

Наприкінці 1980-х Чорновіл опинився вже не лише в ролі дисидента. Він став одним із архітекторів нової української політики. У 1988 році був серед ініціаторів створення Української Гельсінської спілки. Наступного року за його участю було створено Народний Рух України за перебудову. У 1990 році Чорновіл став народним депутатом України та очолив Львівську обласну раду. Тобто до президентських виборів 1991 року він прийшов не випадковою людиною з вулиці. За його плечима були: — десятиліття боротьби з радянською системою; — журналістська та публіцистична робота; — політичні репресії; — табори; — Українська Гельсінська група; — Народний Рух; — парламентська діяльність; — досвід управління Львівщиною. І головне — послідовна позиція щодо української державності.

23,27% — це зовсім не «майже ніхто»

Є ще одна важлива деталь. Сьогодні інколи створюється враження, ніби Чорновіл у 1991 році був маргінальним кандидатом. Це неправда, а точніше — відверта брехня. Особливо про нього вигадували політтехнологи колишнього головного компартійного ідеолога, секретаря ЦК КПУ Леоніда Кравчука. Однак і за таких маніпулятивних умов Вячеслав Чорновіл отримав 23,27% — майже чверть усіх голосів. Він переміг у трьох областях: Львівській, Івано-Франківській та Тернопільській. У Львівській області його результат становив 75,86%, в Івано-Франківській — 67,10%, у Тернопільській — 57,45%. Але тут є важливіше питання. Чому люди, які щойно проголосували за незалежність, не обрали президентом людину, яка десятиліттями боролася саме за цю незалежність? Однією з відповідей є страх перед невідомим. Українське суспільство виходило з Радянського Союзу після десятиліть тоталітарної системи. Для мільйонів людей Кравчук був знайомим, зрозумілим, передбачуваним. Чорновіл був політиком нового типу. Для одних — символом свободи. Для інших — радикальним націоналістом, якого радянська пропаганда роками зображувала небезпечним. І тут радянська інформаційна машина справді залишила після себе величезний спадок.

Чи справді Україна «втратила шанс» у 1991 році?

Ось тут починається найцікавіша частина альтернативної історії. Жодна комп’ютерна програма, навіть якщо вона може прорахувати мільярди сценаріїв, не здатна достовірно відтворити світ, у якому одна конкретна людина отримала владу у 1991 році. Але це зовсім не означає, що сценарій після перемоги Чорновола не можна аналізувати. Навпаки. Його потрібно аналізувати саме тому, що він дозволяє побачити втрачені можливості України.

Першою могла бути не «пострадянська Україна», а європейська Україна

Головна відмінність Чорновола від значної частини політичної еліти початку 1990-х полягала не тільки в національному питанні. Вона була значно ширшою. Чорновіл бачив Україну як самостійну демократичну європейську державу, а не як уламок колишнього СРСР, який мусить роками балансувати між Москвою та Заходом. І саме тут виникає головний контрфактичний сценарій. Якби після 1991 року Україна швидко: — демонтувала радянські управлінські практики; — провела глибоку люстрацію; — створила незалежні державні інституції; — забезпечила реальну конкуренцію політичних сил; — швидше провела економічні реформи; — сформувала професійну армію; — послідовно інтегрувалася із Заходом; — то простір для майбутньої російської експансії був би значно меншим. Це не означає, що війни гарантовано не було б. Але означає, що Україна могла б підійти до XXI століття зовсім іншою державою.

На Україну в будь-якому випадку чекала велика проблема

Не буду спрощувати ситуацію, в якій опинилась Україна. Бо історія набагато складніша. Президент України у 1991 році не міг одним рішенням перетворити державу на Швейцарію чи Німеччину. Україна отримала надзвичайно важку спадщину: — командну економіку; — гігантський військово-промисловий комплекс; — інфляцію; — розрив господарських зв’язків; — залежність від російської енергетики; — величезну радянську бюрократію; — слабкі демократичні інституції; — політичну еліту, значна частина якої сформувалася саме в СРСР. І головне — Росія не збиралася просто відпустити Україну. Тому навіть найкращий президент 1991 року зіткнувся б із надзвичайно сильним зовнішнім тиском Москви. Але різниця могла полягати в іншому: у швидкості та напрямку руху.

Чи могла Україна опинитися в НАТО?

Це одна з найбільш цікавих частин альтернативного сценарію. Після розпаду СРСР Україна мала величезну армію, значний військово-промисловий потенціал і стратегічне значення для всієї Європи. Але протягом наступних десятиліть Україна не виробила послідовної стратегії євроатлантичної інтеграції. Замість чіткого курсу десятиліттями існувала політика хитання: Москва — Брюссель — Москва — Брюссель. І саме ця невизначеність стала однією з фундаментальних проблем української державності. Чорновіл, безперечно, належав до політиків, які значно раніше за багатьох інших усвідомлювали небезпеку збереження політичної залежності від Москви. Тому припущення, що за його президентства Україна могла б значно швидше інтегруватися із Заходом, має історичну логіку.

А що з економікою?

Чи могла Україна сьогодні жити краще за Польщу? Могла. Чи була б вона гарантовано багатшою? Звичайно. Польща також пережила складні трансформації, але провела системні реформи, інтегрувалася до НАТО у 1999 році та ЄС у 2004-му. Україна ж десятиліттями залишалася між двома моделями. Саме тут і полягає головна трагедія. Адже після здобуття незалежності країна так і не здійснила повного демонтажу радянської політичної та економічної спадщини.

Чорновіл розумів небезпеку значно раніше

І це, мабуть, найважливіше. Чорновіл не був людиною, яка прокинулася 24 серпня 1991 року і раптом стала прихильником незалежності. Він ішов до цього все життя. Його переслідували за українське слово. Його саджали за документування радянських злочинів. Його відправляли до таборів. Його заслали. Його змушували мовчати. А він продовжував писати. Після звільнення — знову працював. Після заборони — знову видавав. Після репресій — знову організовував політичний рух. У цьому сенсі Чорновіл був унікальним політиком: його політична біографія почалася задовго до того, як політика стала професією.

І саме тому його загибель стала для України трагедією

25 березня 1999 року В’ячеслав Чорновіл загинув в автомобільній катастрофі. Йому було 61. Україна втратила політика, який залишався одним із найвпливовіших лідерів демократичного національного руху. Офіційно його смерть була пов’язана з дорожньо-транспортною пригодою. Але обставини загибелі Чорновола протягом десятиліть залишалися предметом гострих політичних дискусій і недовіри частини суспільства.

Іронія історії: сьогодні українці голосували б за Чорновола

Є надзвичайно промовистий факт. У 2023 році КМІС поставив українцям питання: якби вони могли повернутися у 1991 рік, за кого проголосували б? Результат виявився майже дзеркальним до реального. 74% опитаних назвали Чорновола і лише 13% — Кравчука. Серед людей, які мали право голосу у 1991 році, 81% заявили, що сьогодні проголосували б за Чорновола. Це вже не просто соціологія. Це своєрідний історичний вирок пам’яті. Через понад три десятиліття після того вибору українське суспільство дивиться на тих двох кандидатів уже з досвіду незалежної держави. І цей досвід змінив оцінки.

Ми називаємо 1991 рік фатальним вибором

Фатальним стало те, що після перемоги незалежності Україна не здійснила радикального переходу від радянської держави до європейської демократії. І Кравчук був частиною цієї проблеми, хоча й не єдиною її причиною. Після нього були Кучма, Ющенко, Янукович, Порошенко, Зеленський. Були парламенти, уряди, партії, олігархи, чиновники, суди, прокуратура, бізнес. Була ціла система. І саме ця система десятиліттями дозволяла Україні залишатися незалежною формально, але недостатньо незалежною інституційно, економічно, інформаційно та політично.

Але Чорновіл залишив Україні головне — моральний критерій

Саме тому сьогодні його постать знову набуває величезного значення. Чорновіл залишив після себе не просто партійний бренд. Він залишив моральний стандарт політика. Людина може програти вибори. Може не отримати владу. Може залишитися в меншості. Але вона не повинна продавати переконання за посаду. Не повинна змінювати принципи відповідно до рейтингу. Не повинна боятися говорити правду, коли за правду можна заплатити свободою. Саме таким був Чорновіл.

І тепер головне питання звучить уже не «що було б, якби Чорновіл став президентом?»

Головне питання значно болючіше: чому Україна так довго не ставала тією державою, яку Чорновіл мріяв побудувати? Напевне, якби президентом у 1991 році став Чорновіл, сьогодні Україна справді була б членом НАТО та Європейського Союзу. Вона була б значно багатшою. Напевне, російська агресія не наважилася б перейти у повномасштабну війну. Цього ми вже ніколи не дізнаємося. Але є те, що відомо точно. У 1991 році Україна отримала шанс. І разом із незалежністю вона отримала можливість остаточно розірвати зв’язок із радянським минулим. Чорновіл був одним із тих, хто розумів це краще за багатьох. Він не був чарівником, здатним одним указом змінити країну. Але він мав те, чого критично бракувало значній частині української еліти, — послідовність, державницьке бачення і готовність платити особисту ціну за свої переконання. І тому сьогодні, коли Україна платить кров’ю за право залишатися незалежною, постать Чорновола набуває особливої актуальності. Бо його головний урок — не в тому, за кого українці мали проголосувати 1 грудня 1991 року. Його урок у тому, що незалежність, проголошена на папері, ще не робить державу незалежною. Незалежність треба щодня захищати. У політиці. В економіці. У судах. В інформаційному просторі. У ставленні до корупції. У виборі союзників. І, зрештою, — на полі бою. Чорновіл віддав за цю незалежність роки свого життя. Україна отримала її майже безкровно у 1991-му. А потім десятиліттями вчилася розуміти, якою дорогою ціною може обійтися нездатність довести справу до кінця. І, можливо, саме тому сьогодні питання «А що було б, якби президентом України у 1991 році став Вячеслав Чорновіл?» — це не ностальгія за минулим. Це питання про невикористані можливості України — і про те, чи здатні ми нарешті скористатися ними зараз.