«Якщо не ми, то хто?»: історія Андрія Бєляєва, який десять років захищав Україну

Для Андрія Бєляєва захист України ніколи не був питанням довгих роздумів чи сумнівів. Ще у 2014 році він став до війська й протягом багатьох років залишався у строю, проходячи через Луганщину, Донеччину, Авдіївку, Київщину, Херсонщину, Харківщину, Сумщину та Курський напрямок. Його військовий шлях проліг через одні з найскладніших ділянок російсько-української війни, а для дружини Ірини він назавжди залишився людиною, яка понад усе любила життя, ставила родину на перше місце й навчала близьких цінувати кожен прожитий день.

Людина, для якої сім’я була головною

Ірина говорить про чоловіка стримано, але в кожному її слові відчуваються любов, вдячність і глибока повага. Найперше, що вона хоче сказати про Андрія, — він умів любити життя навіть тоді, коли поруч із ним постійно була війна.

Попри всі труднощі, небезпеку й втому, які приносила служба, Андрій знаходив сили радіти простим речам, цінувати час із близькими та берегти родину. Саме сім’я була для нього найбільшою цінністю, головною опорою і тим простором, заради якого він ішов уперед.

Разом із дружиною вони виховували сина Артема. Ірина розповідає, що хлопець безмежно поважав свого тата і щиро ним пишався, адже для Артема Андрій був не лише батьком, а й прикладом му

жності, честі та любові до своєї країни.

Їхні з Іриною стосунки будувалися на взаєморозумінні, повазі та теплі, і саме ці слова вона називає першими, коли згадує початок їхньої історії. Не гучні жести й не красиві обіцянки, а щоденна підтримка, турбота й відчуття надійного плеча поруч стали основою їхнього спільного життя.

Десять років війни

Для Андрія війна почалася задовго до повномасштабного вторгнення, адже ще у 2014 році він став на захист України та виконував бойові завдання на території Луганської й Донецької областей. Згодом він продовжив службу у складі 12-го батальйону територіальної оборони Києва, залишаючись там, де був потрібний своїй країні.

У 2017 році Андрій брав участь у бойових діях в Авдіївці у складі 95-ї окремої десантно-штурмової бригади. Це був один із тих етапів служби, які вимагали витримки, мужності та повної внутрішньої готовності щодня дивитися в очі небезпеці.

Коли у 2022 році Росія розпочала повномасштабне вторгнення, Андрій знову став до зброї та продовжив боротьбу за Україну. У складі 46-ї бригади він виконував бойові завдання на Київщині та Херсонщині, а після поранення не відійшов від служби й продовжив свій шлях уже у складі 96-ї бригади, проходячи через Київщину, Харківщину, Сумщину та Курський напрямок.

Його військова історія охопила майже десятиліття боротьби, упродовж якого Андрій залишався вірним своєму вибору, своїм побратимам і країні, яку вважав обов’язком захищати.

«Якщо не ми, то хто?»

Коли Ірина згадує рішення чоловіка йти на війну, вона насамперед повторює його слова: «Якщо не ми, то хто?». У цій фразі вмістилося все його ставлення до служби, відповідальності й обов’язку перед Україною.

Андрій не шукав виправдань, не перекладав відповідальність на інших і не чекав, що хтось зробить важливе замість нього. Він був переконаний, що кожна людина має робити те, що може, заради майбутнього своєї держави, і саме тому, за словами Ірини, жодного разу не пошкодував про свій вибір.

До останнього він залишався вірним власним переконанням, вірив у перемогу України й жив із розумінням, що свобода потребує не лише слів, а й готовності діяти.

Слова, які залишилися назавжди

Після втрати деякі фрази набувають особливого значення, бо в них раптом зосереджується не лише пам’ять про людину, а й сила, яку вона залишила після себе. Для Ірини такими словами стали прості життєві настанови Андрія: «Жити і радіти кожному дню».

Сьогодні вона часто повертається до цих слів подумки, особливо в ті моменти, коли стає важко, коли здається, що сил більше немає, а біль від втрати відчувається особливо гостро. У такі миті його слова звучать як нагадування про те, що життя потрібно берегти навіть тоді, коли воно змінюється назавжди.

Ще одна фраза Андрія стала для Ірини своєрідним дороговказом: «Не можеш іти — повзи, але завжди вперед». Саме так вона намагається жити зараз, крок за кроком повертаючи собі здатність триматися й рухатися далі.

Жити далі

Після втрати чоловіка Ірина згадує відчуття, ніби земля пішла з-під ніг, а звичний світ раптом перестав існувати таким, яким був раніше. Найважчим стало усвідомлення нової реальності, у якій потрібно було знайти відповідь на питання, як жити далі й де взяти сили, щоб не зламатися.

У цей складний період поруч із нею залишилися мама, сестра, син та побратими Андрія, які допомогли не залишитися сам на сам із болем і підтримали тоді, коли ця підтримка була найбільш потрібною. Їхня присутність стала тією опорою, яка допомогла Ірині поступово вчитися жити після втрати.

Сьогодні вона продовжує говорити про чоловіка щодня, а в родині Андрія згадують постійно, бо переконані: людина живе доти, доки про неї пам’ятають. «Він завжди в наших серцях», — каже Ірина, і в цих словах немає пафосу, лише любов і тиха сила пам’яті.

Її підтримують близькі люди, син, волонтери та побратими Андрія, а сили жити далі дає думка про те, що він поруч — спостерігає за рідними, оберігає їх і точно не хотів би бачити їх зламаними.

Найбільше Ірина хоче, щоб люди знали про її чоловіка одну важливу річ: Андрій вірив в Україну й жодного разу не пошкодував, що став на її захист. Для нього це був не випадковий вибір і не короткий етап життя, а глибоке внутрішнє переконання, якому він залишався вірним упродовж багатьох років.

Його життя стало прикладом відданості своїй державі, своїм принципам і людям, яких він любив. Майже десять років війни Андрій був там, де був потрібний найбільше, і виконував свій обов’язок із гідністю, мужністю та вірою в майбутнє України.

Для своїх рідних Андрій назавжди залишиться люблячим чоловіком, турботливим батьком і людиною, яка понад усе любила життя та свою родину. Його син Артем і сьогодні пишається своїм татом, який до останнього залишався вірним Україні та своїй присязі.

Андрію назавжди залишилося 50 років.

«Не можеш іти — повзи, але завжди вперед».

Ця та інші історії про жінок, які чекають, шукають і тримають тил, – частина документального проєкту «Серце вдома. Обличчя війни», створеного спільно з ГО «Центр українсько-польської міжрегіональної співпраці» та Україно-польською медіаплатформою UPMP.News (УПМП). Ми документуємо та публікуємо особисті історії жінок тилу як свідчення незламних сердець, що б’ються вдома.

Якщо ви хочете розповісти свою історію, заповніть, будь ласка, анкету:
https://docs.google.com/forms/d/e/1FAIpQLSd-D4o5cSWBeCdrvLtqFyQodavhoRqYi3l5x5uOpQDvH59ing/viewform?usp=header

#ЛюдмилаПедоченко #Серцевдома #Обличчявійни #документальнийпроєкт #жінка #UPMPNews #УПМП #Центрукраїнопольськоїміжрегіональноїспівпраці